ТАКІ ЛЮДИ ЗАСЛУГОВУЮТЬ НА ПОВАГУ


Своїми спогадами про події війни ділиться
Баглай Ольга Прокопівна, 1922 року народження,
яка народилася та проживає у с.Пречистівка
Мар’їнського району. Працювала у колгоспі
ім. Орджонікідзе (стаж близько 60 років),
у 1976 р. нагороджена орденом Трудового
Червоного Прапора.


Восени 1941 р. територія Мар’їнського району була окупована німецькими військами. У Пречистівку німці прийшли 8-10 вересня, відтіснивши радянську армію на схід. Під час відступу біля села залишилося кілька наших воїнів для прикриття, але німецьким снайпером вони були убиті. Колгоспна молодь відшукала їхні тіла на полі, і вночі невеликою групкою на чолі з Кутовим Тарасом ми викопали могилу і поховали загиблих. Після визволення вони були переховані у братську могилу у центрі села.
У 1942 році німці розпочали організацію вивозу населення на примусові роботи. Перша хвиля пройшла 10-12 травня. У першу чергу забирали молодь-комсомольців та сільських активістів, у тому числі і мою сестру – Баглай Надію Прокопівну, 1924 року народження. Населення залякували розстрілом усієї сім’ї за втечу з примусових робіт. Коли забирали сестру, мати плакала: «Пожалій сім’ю, не тікай з Німеччини».
У липні 1942 р. зібрали нову партію людей, сюди потрапила і я. Усіх нас доставили у Мар’їнку, у двір колишньої міліції. Охорони на воротах не було, мабуть німці були впевнені, що перелякані люди не втечуть. Я залишила речі, що зібрала мені мати, перелізла через огорожу і побігла. Додому йшла степом, обминаючи села. Побоялась зразу ж вертатися до батькової хати – три дні перебула у тітки у сусідній Новоукраїнці.
Надалі пречистівська молодь була дуже обережною. Як тільки по району організовували черговий набір «остарбайтерів» - юнаки і дівчата втікали за село, де за кільканадцять кілометрів були вириті окопи у кар’єрах. Сюди вміщалося до 40-50 чоловік. Батьки по черзі підносили своїм дітям продукти.
У 1943 р. декілька чоловік з нашого села, в тому числі і мене, забрали у Донецьк на аеродром, де ми разом з нашими військовополоненими рили траншеї. Через кілька днів, у п’ятницю, налетіли радянські літаки і почали бомбардувати територію. Шкоди табору вони завдали мало, але під час нальоту троє хлопців намагалися втекти, їх спіймали. Поліцаї на наших очах забили їх до смерті гумовими палицями – як приклад того, як карають за спробу до втечі. На мене це мало подіяло і у неділю вранці, коли увесь табір стояв у черзі за кавою, я відійшла від гурту і попрямувала до виходу. Варта чомусь була відсутня, але за кілька сот метрів від табору побачила здорового німця, що йшов мені назустріч. Він посміхнувся і сказав: «Рус, до мами? Шнель, шнель» - і показав рукою на лісопосадку. Я подумала, що за цю людину буду молитися усе життя. Пізніше я дізналася, що увесь табір, організований нібито для будівництва укріплень на аеродромі, вивезли на примусові роботи у Німеччину.
Вдома я була недовго. Десь через 6-8 днів мене знову забрали – цього разу на будівництво дороги з с.Галицинівка на Донецьк. Робили ми десь 2 тижні. Дізнавшись, що далі нас збираються переправляти до Німеччини, я, сподіваючись, що хвору мене з України не вивезуть, почала прикладати до ноги каустику – вона роз’їдала шкіру і утворювала рани. Усіх нас зібрали у Селидово, помістивши у приміщенні колишнього клубу, збираючись через декілька днів вивезти. В основному це були люди з навколишніх сіл. У однієї дівчини з Катеринівки стався напад епілепсії, і коли охорона до неї збіглася, ми з подругою перелізли через огорожу і втекли. Заночували у Новоселидівці, у брата нашого вчителя української мови – Чечета Дениса Федоровича, який був на фронті. Вранці пішли у бік Курахово, потім до села Добровілля і сіли перепочити у лісочку. Раптом ми почули чиїсь голоси і я, забувши про свою хвору ногу, полізла з цікавості подивитися. Виявляється, що недалеко від нас розташувалися люди з нашого села, які були з нами в Селидово. Вони розповіли, що ввечері німецька охорона всілася дивитися кінофільм, а ув’язнені вирізали посередині дверей дошку і майже всі повтікали.
Восени 1943 р. німці уже не почували себе так упевнено. Почалися грабунки і від’їзд їх із села. Усі сім’ї, де у господарстві залишилася хоч якась худоба, відправили дітей із уцілілими коровами, телятами і т.ін. подалі від села, де вони переховувалися .
12 вересня 1943 року – був погожий сонячний день. З півночі, з дороги на Новоукраїнку показалися радянські танки - всього їх прийшло 7. Усе село зустрічало цих хлопців і радості не було меж.
Загалом німці 4 рази намагалися забрати мене на роботу до Німеччини.
А сестра моя повернулася додому лише у 1948 році. Після знущань на примусових роботах вона, в результаті тяжких операцій, лікування у лікарнях Німеччини, м.Горький, с.Павлівка, та м. Донецьк, вижила.


Згідно акта комісії по Пречистівській сільраді від 19 листопада 1943 року, який знаходиться на зберіганні в Держархіві області, за час окупації села було розстріляно 2 чол., вивезено у невідомому напрямку 2 чол., відправлено на примусові роботи до Німеччини 81 людина. Загалом по Мар’їнському району вивезено у Німеччину 2279 чол., убито німцями 160 чол.



Матеріал підготував:
провідний спеціаліст
Держархіву Донецької області
Прідченко Н.О.