Донеччина – це Україна!

Донбас – це український регіон з непростою історією і ще складнішим характером. Освоєння його степових земель відбувалося протягом двох тисячоліть. З часів утворення скіфської держави у VІІІ столітті до н.е. до перетворення на промислового гіганта у ХІХ столітті н.е.

Складні кліматичні умови степу довгі століття гальмували його освоєння землеробами. Натомість величезні, вкриті ковилою простори, приваблювали кочовиків.


Ковила степова



Всі кочові племена, що з’являлися на теренах України – скіфи, сармати, гуни, хозари, печеніги, половці – облаштовувалися у причорноморських і донецьких степах. У 1036 р. князь Ярослав Мудрий переміг печенігів і значно розширив кордони Київської Русі на південь і схід, але степ так і лишився неприступним. Його клімат з високими денними температурами, палючим сонцем і великими відстанями між джерелами води робив його непридатним для щільного заселення.

В ХІ ст. на заваді колонізації степу стала трансформація Київської держави. В цей час поглиблюється розмежування Київщини (України) і Суздальщини (московії). Ростово-суздальські князі у боротьбі з Києвом залучали до своїх походів половецькі племена, які з’явилися у Донецьких степах, і спільними зусиллями грабували руські землі. Для послаблення тиску кочовиків, правителі Русі-України організовували спільні походи вглиб степу. Так у 1111 році на березі Сіверського Донця половці були розбиті. Але міжусобні чвари князів Київської Русі заважали боротьбі проти спільного ворога і такі походи були скоріше винятком. Як наслідок, територія Донбасу перейшла під контроль половецьких племен.

Дружина – військо доби Київської Русі. Ілюстрація з сайту kitsman.city



У ХІІ столітті з’явився новий ворог – Золота Орда, яка нищіла і без того малочисельні поселення регіону. Після її розпаду у XV-XVI століттях Дике поле (як називали східні степи) опанували татари, які здійснювали постійні набіги на українські землі (які в цей час входили до Великого князівства Литовського) з метою захоплення бранців та іншої здобичі.

Постійні напади кочових племен, неспроможність держави захиститися від їх набігів призвели до формування «військовослужбової людності» у поселеннях, що межували зі степом. Поряд з несенням сторожової служби вони займалися землеробством, ремеслами та промислами. Рибальство, ловецтво, бджільництво, та насамперед, видобуток солі були тими промислами, якими степ приваблював поселенців.

Сукупність цих факторів призвела до формування українського козацтва у XV-XVI ст. Справедливо буде зазначити, що його зародження датується ХІ-ХІІ ст. з появою бродників, проте оформлення, в окрему верству населення відбулося саме у XV столітті і зіграло визначну роль у формуванні української державності та ідентичності.

Козаки облаштовувалися в степу невеличкими поселеннями – «зимівникам», займалися промислами, охороняли торговельні каравани і захищали державні кордони. Сама назва «козак» у перекладі з тюркської означає «воїн», «охоронець», що значною мірою відображає род їхньої діяльності.

Постійне зіткнення з кочовими племенами наклало відбиток на побут козаків. Козацькій «курінь» будувався з поширених у степу матеріалів – глини, хмизу, очерету і соломи (цей же тип матеріалів дістав поширення при будівництві традиційних хат-мазанок). Мав двоє дверей – передні і задні, для зручності втечі в разі нападу, був невеликим за розміром і легковідновлюваним в умовах постійного збройного протистояння зі степовиками.


Реконструйований козацький курінь. Фото з сайту worldwithatwist.com

Центр Донецька у 1950-х роках, видно глиняну хату – традиційну для даного регіону України. Фото з сайту infodon.org.ua

Від кочових племен козаки перейняли і деякі елементи одягу – славнозвісні шаровари та спосіб носити чоловічу сорочку заправленою в штани: те й те є зручним при їзді верхи і не притаманне іншим слов’янам.


Вбрання українського козака. Фото з сайту spadok.org.ua


Добропільський район Донецької області, 2006 рік

Перейнятою зі Сходу є і манера українських жінок випускати нижній одяг, зокрема сорочку, з-під верхнього й прикрашати випущений край вишивкою.

Волноваський район Донецької області 1940-ві роки. Фото з сайту history.rayon.in.ua.

Добропільський район Донецької області, 2006 рік

У другій половині XVІ століття поступово посилюється Московське царство, яке розповзалося і розширювало свої межі за рахунок приєднання Казанського, Астраханського та Сибірського ханств. Саме в цей період окреслюються межі сучасної росії.

Однак з півдня московія все ще лишалася вразливою для нападів кочовиків. У 1571 році кримський хан Девлет I Ґерай безперешкодно пройшов донецькими степами до самої москви і спалив її вщент. Для запобігання цим набігам царат створює засічні лінії – систему сигнальних і оборонних споруд, які сягали півночі Донецької області і де московські найманці несли службу. Проте їх перебування на цій території мало сезонний характер, на відміну від козацьких сторож, які з часом переростали в постійні поселення.

У XVІІ столітті кількість населення на Донбасі зростає внаслідок масового переселення українців із Правобережної України, Поділля і Волині на Лівобережну, переважно в межиріччя Сіверського Дінця і Дону. Через посилення впливу Річі Посполитої на Правобережній Україні – покріпачення селян, зростання релігійного тиску. Водночас переселенців приваблювала наявність вільної землі, яку можна було освоїти і передати нащадкам у спадок.

У XVІІІ столітті, після перемоги у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., росія перестала потребувати допомоги козаків у захисті своїх кордонів. Навпаки, вони заважали просуванню московії на південь і царат вжив всіх заходів для ліквідації козацького стану.

У середині XVIII ст. російський уряд роздає у «довічне користування» землі між Луганню, Бахмутом та Сіверським Донцем сербам, молдованам, валахам, словенцям, болгарам, чорногорцям, македонцям тощо. В цей же період відбувається активне переселення греків з Криму в Приазов’я.

Така міграційна політика дозволила зміцнити позиції центральної влади та перетворила Донбас на поліетнічний регіон, де пліч о пліч жили більше десятка національностей, але українці все одно становили переважну більшість. За даними 10-ї ревізії 1858 р. питома вага українців складала 75 %, в той час, як росіян – лише 13,5 %.

У другій половині ХІХ ст. Україна переживає промисловий переворот. На Донбасі стрімко розбудовується вугільна та металургійна галузі і притягують в регіон робочу силу. Нею стають малоземельні та безземельні селяни, які після відміни кріпацтва шукали можливість заробити на життя найманою працею. В цей час потік переселенців з московії зростає і становить 46,7% від загальної кількості мігрантів, українці налічували – 37,9%. Це зокрема пояснюється високою родючістю української землі, її здатністю прогодувати людину, тому українці більш охоче йшли в найми до панів обробляти їх землю, аніж спускалися у шахти. У порівнянні з українською, якість земель на росії нижча і московити частіше віддавали перевагу роботі у промислових регіонах, яким став Донбас. Наприкінці ХІХ ст. приблизно 70 % робітників були вихідцями з росії, чого на думку царського уряду, було достатньо для «обрусіння краю». Але у сільськогосподарському виробництві співвідношення лишалося на користь українців – 61,8 %, проти – 18,3 % росіян.

У 20-х роках ХХ ст. населення Донбасу переважно складалося з українців – 64 %, а московити лишалися національною меншиною, хоч їхня кількість і зросла до 26 %. Нерідкими для цих груп були міжетнічні конфлікти, які виливалися в бійки і різанину, через небажання росіян інтегруватися в українське суспільство, їх зневагу до української культури. «Росіяни вимагали, щоб українці говорили російською, і чули у відповідь, що вони в Україні, а не в росії. Спостерігалися численні бійки між українськими і російськими шахтарями».

Юзівка (Донецьк) 1920 рік. Фото з сайту history.rayon.in.ua.

 

За часів «коренізації (українізації)» 1923-1938 рр. мовний аспект цієї конфронтації посилився. Відповідно до засад «коренізації» викладання у школах, книговидавництво та періодичні видання, заклади культури та державні структури переходили на мову корінної національності, тобто на українську. Не зважаючи на те, що політикою «коренізації» передбачався захист мов національних меншин і станом на 1930 р. 67,1 % російських дітей навчалися рідною мовою, українське радянське керівництво звинувачували у загостренні «російського питання». В 1938 р. москва згортає «українізацію», як таку, що загрожувала її шовіністичним та колонізаторським планам, а викладання в усіх школах України переводять на російську мову.


Демонстрація на Донбасі. 30-ті роки ХХ ст. (транспоранти українською мовою). Кадри з фільму «Симфонія Донбасу (1930)» режисера Дзиґи Вертова.

Загалом події ХХ століття негативно вплинули на демографічний стан та самоідентифікацію регіону – Голодомор, розкуркулення, масові репресії 1936-1938 рр., Друга Світова війна винищували політичну та культурну еліту всієї країни.

Листівка з зображенням мапи України, видана в Бельгії у 1930-х роках. Фото з сайту radiosvoboda.org. На ній окреслені території заселені етнічними українцями: червона частина окупована росією, жовта – Польщею, фіолетова – Чехословакією, зелена – Румунією.


В післявоєнний час кількість росіян в Україні поступово зростала, тільки за роки семирічки (1959–1965 рр.) в Україну їх прибуло близько 3 млн. Найбільші показники приросту спостерігалися на Донбасі та півдні країни. Але українці однаково складали більшість населення регіону. В 1959 р. в Донецькій області проживали 56,4 % українців, 38,2 % – росіян. Свого історичного максимуму кількість московитів на Донбасі сягнула у 1989 р. – 44-45%, проти 51,5% українців. Зростання їх чисельності пояснюється не тільки міграцією населення, а й асимілятивною політикою радянської держави, особливо у 60–70-ті рр. ХХ ст., коли втілювалася концепція «єдиного радянського народу», де росіяни були центральною нацією, «старшим братом», об’єднавшим навколо себе інші національності. Тому в умовах тотальної русифікації представникам інших національностей було вигідніше записатися за документом росіянином.

Після розпаду радянської держави у 1991-2001 рр. кількість росіян в Україні почала зменшуватися за рахунок від’їзду з країни. До 2001 р. на Донбасі їх відсоток скоротився з 45% до 39%.

Зростання напруження у стосунках України та росії в період незалежності призвело до появи «наукових досліджень» про «істинно російську суть Донбасу» і протиставлення його іншим регіонам країни. Проте, в основу цих робіт покладено «аналіз» корінного населення Донеччини та Луганщини в тих населених пунктах, де більшість складали росіяни, ігноруючи загальне співвідношення українців і росіян в цих областях.

Відсутність виключно проросійської орієнтації населення Донбасу підтверджується і тим, що абсолютна більшість його жителів підтримала проголошення України незалежною державою – 83%.

Не зважаючи на те, що Донбас постраждав чи не найбільше від асиміляції і русифікації за часів Російської імперії та СРСР, його зв’язок з українською мовою та культурою не було зруйнувати вщент. У 2014 р. Донецьк піднявся на захист свого українського минулого і свого майбутнього в Україні.


Центральна площа Донецька 2014 рік. Фото з сайту vchasnoua.com.

На жаль на довгі вісім років росія відрізала частину Донбасу від його історичного центру, годувала місцеве населення фейками про «особливе походження» і зв’язок з московією. Проте генетична пам’ять сильніша за пропаганду і рух опору продовжує діяти на тимчасово окупованих територіях Донбасу. І одного дня в кожному населеному пункті Донеччини замайорять українські прапори.


Рух опору в тимчасово окупованому Донецьку, 2022 рік. Фото з сайту v-variant.com.ua.

Головний спеціаліст державного архіву Донецької області
Олена БУЦЕНКО