Ігор Козловський

«Ми є голосом тих, хто мовчить через      

окупацію, хто зараз перебуває у катівнях.

І коли я кажу катівня – це не образ, це     

реальність.»                                              

Це слова Ігоря Анатолійовича Козловського – українського вченого, історика, релігієзнавця, письменника, громадського діяча, справжнього морального авторитету.

Він народився 16 лютого 1954 року у Макіївці на Донеччині. Батько був родом з Чернігівщини, мати – з Донецької області.

Родинні розповіді про минуле предків і козацьке коріння згодом зацікавили його дослідити свій родовід.  З’ясувалося, що його сім’я походить зі старовинного козацького роду, історія якого сягає XVI—XVII століть. Пращури Козловського брали активну участь у вирішенні історичної долі України.

Загалом тема козацтва та його актуалізації була значною частиною життя Козловського. У 1991 році він приєднався до створення та діяльності однієї з перших козацьких організацій в Україні – Кальміуської паланки Українського козацтва. 6 років він обіймав посаду судді паланки, виконував обов’язки наказного отамана. З 1997 по 2001 рік був заступником головного отамана в Кальміуській паланці з питань, пов’язаних із релігією та духовністю. У 2001 році Козловський став отаманом Спілки козацтва Донеччини, а з 2002 року активно долучився до створення та розвитку Українського реєстрового козацтва (УРК).

За фахом Ігор Козловський історик. Він згадував, що з дитинства відчував насолоду від пізнання історії, вчив її ще змалечку, а в першому класі прочитав усі шкільні підручники з історії до 10 класу включно. Після проходження служби на кордоні з Іраном Ігор Анатолійович вступив на історичний факультет Донецького державного університету. У 1980 році він отримав диплом з відзнакою за спеціальністю “Історик. Викладач історії та суспільствознавства”.

На цьому Ігор Козловський не припинив навчання й вступив до аспірантури Інституту історії НАН України. У 2012 році він захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю “Релігієзнавство” в Інституті філософії імені Г. С. Сковороди НАН України.

Література стала ще одним його захопленням. «Скільки себе пам’ятаю, у нас удома всі читали. Література стала для мене можливістю зазирнути у віконце наших думок, культур, країн. Мовби приміряєш на себе чужий одяг. Я переписував собі цілі цитати, що стосувалися життя різних народів, складав для себе пазли їхніх життів», – писав Ігор Анатолійович.

Любов до книг та досліджень у дитинстві переросла у професійну діяльність. Творчий доробок автора становить понад 50 книг і більше 200 статей у словниках, енциклопедіях, наукових періодичних виданнях. У нього є твори та поетичні збірки «Хто ти?» (Донецьк, 2008), Лабіринт моїх снів” (Книга зіркових гадань) (Донецьк, Норд-Прес, 2011), “Коні топчуть сухий полин” (Донецьк, Норд-Прес, 2012).

Ігор Козловський був відомим релігієзнавцем. З 1990-х років і до сьогоднішнього дня в релігійному житті українців сталося дуже багато важливих подій. Зараз нікого не здивуєш такими словами, як томос, або історіями про сучасних військових капеланів, чи про єврейську сотню на Євромайдані, про велику політичну націю українців, яка вбирає у себе мусульман кримських татар, і греко-католиків, і протестантів, і православних. Шлях до сучасної демократичної та мультирелігійної України був довгий і непростий.

Але в світі дуже мало науковців, чиє життя так влучно резонує з темою власних досліджень. Здавалося, що Козловський уособлював в собі риси релігійності в Україні після отримання незалежності. 

У дусі часу робота Ігоря Козловського як релігієзнавця пройшла фазу інституціоналізації. Він робив дослідження, мав велику бібліотеку, навколо нього сформувалося оточення учнів та однодумців. Він шукав відповіді на складні питання сенсу релігійного буття. Його тексти та лекції робили складний та різноманітний світ релігії та духовних практик ближчим і зрозумілішим.

Він очолював Центр релігієзнавчих досліджень і міжнародних духовних відносин у Донецьку. Свого часу керував управлінням у справах релігій Донецької ОДА. З 1980-х років він читав лекції з релігієзнавчих питань у вищих навчальних закладах України та США. З 2001 року працював на кафедрі релігієзнавства у Донецькому державному інституті штучного інтелекту, згодом у Донецькому національному технічному університеті.  Підтримував також тісні стосунки із духовними діячами, був учасником міжнародних конференцій та зустрічей, у тому числі з Папою Іоаном Павлом ІІ, патріархом Константинопольським Варфоломієм ІІ.

Ігор Анатолійович був президентом громадської організації “Центр Діскавері”, віце-президентом Українського центру ісламознавчих досліджень, членом Експертної ради з питань свободи совісті та релігійних організацій при Міністерстві культури України, радником міністра культури, молоді і спорту України, членом ініціативної групи “Першого грудня”.

 У 2020-х роках був старшим науковим співробітником у відділенні релігієзнавства Інституту філософії НАН України. Серед його опублікованих праць 30 книг були присвячені різним напрямам релігійно-філософських вчень та йозі (яку сам автор практикував понад 60 років). Серед найвідоміших праць у цій сфері: “Історія релігій”, “Ассирійська Церква Сходу”, “Єзідизм”, “Коптська православна церква Олександрії”, “Церква Христа в США і в Україні: історія та сучасність” та багато інших.

Після початку бойових дій на Донеччині у 2014 році Ігор Козловський залишився на території окупованого Донецька. Причиною став його старший син з  синдромом Дауна, а з 1998 року також через зламаний хребет. Саме ці фактори не дозволили Ігорю Анатолійовичу одразу його вивезти. Для перетину лінії зіткнення під час бойових дій були потрібні спеціальна автівка та функціональне ліжко.  Він збирався все це зробити, але не встиг.

Козловський завжди мав активну громадянську позицію. Рідні казали, що релігієзнавець не критикував публічно самопроголошену “ДНР”, а на своїй сторінці у соціальній мережі ділився лише філософськими цитатами та нейтральними фото. За словами родичів, Ігор Анатолійович міг привернути до себе увагу бойовиків участю в міжконфесійному молитовному марафоні “За єдність і мир в Україні”, який тривав у березні-жовтні 2014 року. Туди він виходив із українським прапором.

Через свою проукраїнську позицію, попри свою обачність, 27 січня 2016 року він опинився у полоні терористів самопроголошеної так званої “Донецької народної республіки”.

Козловського схопили біля його будинку через день після того, як біля пам’ятника Леніну на центральній площі Донецька пролунав вибух. Озброєні автоматами особи сказали, що він має піти “на бесіду” в утворене проросійськими терористами так зване «міністерство державної безпеки».

Козловському інкримінували скоєння злочину за ч. 1 ст. 256 так званого “кримінального кодексу ДНР” – незаконне зберігання вибухових речовин. При цьому обвинувачення кілька разів змінювалися. Звинувачували в організації “Молитовного марафону” на Донеччині, а також у підтримці Майдану та підготовці учнів, які згодом зайняли проукраїнську позицію. Тому він є небезпечним для “молодої республіки”.

Сам Козловський говорив, що терористам не подобалися його звʼязки з проукраїнськими студентами. Про викрадення стало відомо 30 січня 2016 року.

Його утримували в «Ізоляції» – в’язниці «ДНР» в окупованому Донецьку, створеній, за формулюванням Офісу генпрокурора, «для незаконного утримання військовополонених та цивільних осіб, їх тортур, завдання каліцтва з метою отримання показань про начебто вчинення ними злочинів».

Ігор Анатолійович провів у полоні тяжких 700 днів, пережив тортури, побиття та знущання. “Були підвали, були камери з карними злочинцями, камери з ополченцями, камери смертників, камери-одиначки, колонія…”, — згадував Козловський.

Ось один із його спогадів про ті страшні часи. «Згодом, мені на голову наділи мішок і повели кудись. «Вас никогда не пытали?» Мене били струмом, душили, підвішували, ламали кістки. І я при цьому нічого не бачив. Лише голоси й біль, що заполонили усе тіло.  Але в якийсь момент я зловив себе на думці, що всміхаюся. Тому, що більше не боюся померти. Це означало, що вони мене вже не дістануть. Це перша думка. А друга, що я буду жити, а не виживати. Бо не боюся піти назавжди. Я буду тут і зараз, гідно переживатиму цей досвід і любитиму. У мене є сенс любові: до рідних і близьких, до життя, до Батьківщини. Я часто повторюю фразу: «Я боржник любові». Це не просто слова, це внутрішні переживання. Я повинен жити, щоб віддавати свою любов».

Через все це могла пройти тільки сильна духом людина. Таким був Ігор Анатолійович. У надзвичайно важких умовах він залишився патріотом та Людиною.

Українська громадськість підтримала вченого та стала на його захист. Так створили  акцію #FreeKozlovskyy, до якої долучились українці в соцмережах. У березні 2017 року бойовики “ДНР” нарешті включили Козловського до списків на обмін. Козловського Ігоря Анатолійовича звільнено під час великого обміну полоненими 27 грудня 2017 року.

Першими словами Ігоря Анатолійовича на свободі були: “Моє серце зараз співає пісню. Воно співає пісню любові. Любові до народу України. Ми перейшли через страждання, через катування, через біль, через хвороби, моральний і психологічний тиск, але ж ми постійно відчували любов нашого народу”. 

Після звільнення з полону Ігор Анатолійович працював старшим науковим співробітником у відділенні релігієзнавства Інституту філософії НАН України. Він став активним голосом, який доносив і світові, і самим українцям правду про нас і про Росію, про важливість служіння людям, альтруїзм, гуманність та міцність горизонтальних звʼязків, як сильну сторону української історії та культури.

Козловський активно виступав за звільнення політв’язнів у Росії та на окупованих територіях Донеччини, Луганщини та Криму, багато робив для підтримки родин полонених, звільнення заручників і головне — для звільнення Донбасу, інформуючи українських міжнародних партнерів про злочини окупантів.

У своїх численних інтерв’ю він розповідав, як зміг пережити полон і багато говорив про те, як усвідомити і пережити травматичний досвід. “Мене часто запитують, що допомогло мені пройти крізь це випробування і перетворити травму на досвід. Я відповідаю, що це гідність. У неї багато вимірів. Це і самоповага, і повага до інших, і толерантність, і вміння не залежати внутрішньо від зовнішніх обставин”.

Досконало знаючи історію Донеччину, Ігор Анатолійович не сумнівався в його поверненні до України.

Козловський Ігор Анатолійович мав багато нагород та відзнак від українських та зарубіжних громадських і релігійних організацій. За свою миротворчу діяльність нагороджений медаллю Австрійського товариства Альберта Швейцера, Лицарським орденом Королівського братства Св. Феотонія (Португалія), почесною відзнакою Академії будо (бойових мистецтв) Ніппон Сейбукан (Японія). Він був дійсним членом Королівського коледжу дворянства (Португалія), почесним громадянином штату Оклахома (США).

У 2022 році Нобелівську премію миру отримала українська правозахисна організація “Центр громадянських свобод”  На момент присудження премії Ігор Козловський був членом правління організації. Тоді він сказав, що Нобелівська премія миру стала для центру несподіванкою. “Зараз організація займається документацією злочинів, які вчиняють кати на наших землях. Йдеться й про трибунал для Путіна, й безліч інших ініціатив, які стосуються прав та свобод людини. Наше суспільство зараз травмоване, охоплення центром величезної кількості трагедій є насамперед психологічним навантаженням і є тим, що побачили у світі. Думаю, що вони заслуговують Нобелівської премії”, — сказав Ігор Козловський.

Слова Ігоря Анатолійовича самі говорять про його життєву позицію. До них хочеться дослухатися і щось змінювати у своєму житті. Ось кілька таких фраз:

Сучасна Україна в трьох словах – це свобода, гідність, ідентичність

– Навіть у таких екстремальних умовах, коли це стосується твого життя та життя твоєї дитини, треба думати також і про інших, тих, хто може страждати ще більше. І твоя місія може бути в тому, щоб якось їм допомогти,

– Єдиний спосіб подолати травму, в тому числі травму війни – зробити з неї досвід,

– Якщо в нас є історична пам’ять, то ми значимо більше, ніж випадкові істоти. За нами – історія, минуле, сучасність і майбутнє,

Багато людей живуть споживацькими потребами і не мають ціннісних орієнтирів: вони споживають, але нічого не вносять. Це не людський вибір, а суто біологічний. Особистість розвивається, коли усвідомлює свою не випадковість і відповідальність: за родину, за землю, на якій живе,

Треба питати не чому, а навіщо. Це головне запитання нашого життя. Усі виклики змінюють нас. Якщо ми їх приймаємо, звісно. Коли лікарі сказали, що наш син більше не ходитиме, це теж стало викликом. Але в мене ніколи не виникало бажання втекти від відповідальності. Син навчив мене любити. Щоб уміти любити, треба стати любов’ю: вона всередині кожного з нас.

Уніч проти 6 вересня 2023 року у віці 69 років Ігор Козловський помер.

Це втрата для всього українського суспільства. Всесвітньовідомий релігієзнавець, вчений, мислитель, неймовірний ерудит, Вчитель для багатьох розумних людей, щирий українець українського Донеччини.

Ігор Козловський – це не просто дослідник, який збирав дані та публікував тексти. Він проходив цим непростим шляхом і був уособленням та голосом цього різноманіття та служіння. Мало кому з науковців випадає такий шанс – бути в центрі визначних подій. А ще менше – хто може мати таку силу духу та активно прожити ці події та визначати їх. 

Головний науковий співробітник

Державного архіву Донецької області

Надія Буценко