Миколи Чернявський. До 155-ї річниці з дня народження.

Микола Федорович Чернявський (03.01.1868 – 19.01.1938) – уродженець Донецького краю, поет і письменник –  співець українського степу, мислитель, громадський діяч та педагог. Людина, що все своє життя залишилась вірною Україні, своєму народові та рідній мові.

«Надходить вечір. Незабаром смеркне.

І дивлячись на рожевопозлотистий захід,

питаю сам себе: що я робив

і що зробив  за час,

поки світило на до мною сонце?

І відповідаю:

Жив».

Так про себе писав Микола Чернявський влітку 1927 року, підбиваючи підсумки прожитого. Своє життя він порівнював з одним днем на швидкоплинному кораблі. Молодість – це ранок, зеніт – сонячний день, а наступне життя – повільний захід сонця за обрій.

Микола Федорович Чернявський народився 03 січня 1868 року в селі Торській Олексіївці (нині село Шахове Покровського району Донецької області). Навчався в духовній школі у м. Бахмуті, після її закінчення – у Катеринославській семінарії. У 1889 році повертається до Бахмутської духовної школи вже в якості вчителя. З 1901 до 1903 року перебуває у Чернігові, але його, жителя степу не привабили ліси та болота і він вирушає до Одеси. На шляху до Південної Пальміри йому трапляється Херсон, де він оселився та провів другу половину свого життя. Працює у закладах освіти, остання його посада – викладач української мови та літератури Херсонського інституту народної освіти.

Перші його твори були російською мовою, які він знищив. Сам митець казав «Це була зрада Україні. Несвідомо зроблена, але безперечна зрада». Цим він почав свою боротьбу за українське слово, яка триватиме усе життя. Засобами для цього стануть народна мова і надбання європейської культури.

Микола Чернявський першим в українській поезії створив жанрові картинки з життя донецького селянства і робітництва. В «Донецьких сонетах» постають ліричні пейзажі Донецького краю та розповідається про тяжке життя його мешканців.

Микола Чернявський сучасник Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського і  Бориса Гринченка. Завдяки впливу цих видатних особистостей відбулось формування його почуттів національної гідності. Наприкінці ХІХ ст., на тлі зростання революційного руху і піднесення свідомого українського духу молодий   Микола Чернявський почав шукати власні шляхи. Своєю творчістю своїм життям він довів, що знайшов такий шлях.

Під час життя у Херсоні Микола Чернявський переймається розбудовою національної освіти і просвітницькою діяльністю, керував Херсонським відділенням Всеукраїнського товариства «Просвіта», продовжив писати. У березні 1917 року в Херсоні було засноване суспільно-політичне  товариство «Українська Хата», яку він очолив. На підтримку Української Центральної Ради товариством проведено у Херсоні 25-тисячну політичну маніфестацію. Свої настрої і почуття письменник зафіксував у нарисі «Чого плакали люде?», а також у вірші «Привіт 1- му українському з’їздові 25 березня у Києві».

Все своє життя Миколу Чернявського хвилювали питання культури й освіти, відродження національної школи. Його статті постійно закликали про необхідність навчати українських дітей рідній мові. Він також оголошував про потребу вивчення ними іноземних мов, яка дасть змогу наблизити молоде покоління до набутків науки і культури народів усієї планети.

Миколу Федоровича почали турбувати події, які стали розгортатись після періоду 1917-1921 рр., не зміг змиритись з штучним голодомором селян, згортанням національного руху та свавіллям більшовицької влади.

У 1929 році його було вперше заарештовано у справі так званої Спілки визволення України (СВУ) з обвинуваченням у організації та ідеологічному  керівництві групою українців-шовіністів, націоналістичних товариств «Українська Хата» та «Просвіта». За недостатністю даних для підтвердження звинувачень справу було припинено.

Вже у 1932 році Миколу Федоровича знову заарештовують із такими ж звинуваченнями – належністю до СВУ.  Після одного місяця у тюрмі за недостатністю доказів Миколу Чернявського відпускають.

Але система не могла просто так відпустити його. Арешт 14 жовтня 1937 року став останнім для поета та письменника. У слідчій справі було знову зроблено наголос на український націоналізм та антирадянську пропаганду.

А ще у звинувачувальному висновку було зазначено: «Будучи учителем украинской школы, Чернявский, оставаясь на позициях украинского национализма, до последнего времени воспитывал учащихся в националистическом буржуазном духе, протаскивая среди учащихся национал-шовинистическую литературу».

На останньому допиті письменник не визнав жодних звинувачень. Та для фальшивого слідства це не мало значення. 27 листопада 1937 року трійка НКВС у Миколаївській області прийняла ухвалу: «Чернявского Николая Федоровича расстрелять».

Миколу Федоровича реабілітовано  у 1956 році. Та доки у 1990 роки архіви КДБ не передали до державного архіву Херсонської області, помилково вважалось що Микола Чернявський загинув у Північних таборах у 1946 році.

Микола Чернявський належав до тих людей, які вміли думати і намагались робити власні висновки, палко любили Україну і були готові все віддати за неї.  Микола Чернявський прожив довге та яскраве життя, яке він порівнював з одним днем, а своїм полум’яним словом будив приспану національну свідомість українців, закликав своїх сучасників не втрачати віри:

«…

Вірте у геній народа –

Ось мій святий заповіт.

Туго зроста він – не школа,

Бо многолітній це квіт.

Вірте всім серцем!.. І, може,

Світові новий псалом

Скоро він винести зможе

З ясним чолом!»

Заповітом нащадкам стали натхненні рядки поезії Миколи Чернявського про Україну, які набули ще більшого значення в цей важкий для України на сьогодні період:

«Ти не загинеш, Україно!

І мова прадідна твоя,

Що кожне слово в їй перлина,

Не вмре повік

О ні, Вкраїна не загине!

Коли народний океан Співа,

неначе той орган,

Є сила в нім — душа єдина».