«Україна між двома революціями»

На початку ХХ ст. і без того погане економічне становище російської імперії загострилося Першою Світовою війною. Держава несла величезні втрати на фронті (7,5 млн вбитими та пораненими) і потребувала додаткової мобілізації. По всій країні в армію забирали працездатне чоловіче населення. Їх місця в сільському господарстві та на підприємствах займали жінки та підлітки, без необхідних знань та кваліфікації. Промисловість не витримувала навантаження військового часу і виходила з ладу. Загострювалася продовольча криза.

Зима 1916-1917 років видалася надзвичайно холодною. Середня температура становила -27℃, а подекуди сягала -43℃. Через морози один за одним виходили з ладу локомотиви. Залізничні колії заметало снігом і розчищати їх було нікому, адже мільйони чоловіків поїхали на фронт. Через те в лютому 1917 року в петрограді (стара назва петурбурга) почалися проблеми продовольчого характеру. Не вистачало хліба. В місті почалися голодні бунти. Змучені війною та злиднями жінки виходили на вулиці і вимагали «Хліба!». Почалися масові заворушення і страйки, які переросли в революцію, і в лютому 1917 р. повалили самодержавство. Влада перейшла до Тимчасового уряду, який мав керувати російською імперією до Установчих Зборів – виборів, на яких монархію мали замінити на федеративний устрій.

Маніфест про зречення престолу імператора російської імперії Миколи ІІ, опублікований в одній з російських газет.

Зимою 1917 року в українських землях також було неспокійно. Війна боляче била по всім верствам населення. Робітники страйкували, селяни підіймали бунти. Тому звістку про зречення Миколи ІІ престолу прийняли оваціями. З Київської міської думи зняли триколор російської імперії і вивісили синьо-жовтий прапор. Того ж дня запрацювала Центральна Рада – об’єднання громадських організацій, яка мала представляти інтереси українців. Її вимогами були: призначення в українських губерніях на адміністративні посади осіб, які знайомі з краєм і мовою місцевого населення; переведення навчання у школах і вищих навчальних закладах на українську мову; сприяти друкові літератури українською і врешті отримати автономію у складі російської федерації.

Очільник Центральної Ради Михайло Грушевський (видатний громадський діяч, історик, журналіст) вважав набуття автономії питанням життя і смерті для України, адже «тільки державність може бути запорукою вільного розвитку народу».

Михайло Сергійович Грушевський – завідувач кафедри історії Львівського університету, академік ВУАН (Всеукраїнської Академії наук України), автор фундаментальної праці «Історія України-Русі», голова Центральної Ради.

Гасло автономії широко підтримувалося українцями. 12 березня 1917 р. в петрограді відбулася 20-тисячна маніфестація з приводу роковин смерті Тараса Шевченка. Люди несли транспаранти «Вільна Україна у вільній Росії!». В натовпі майоріли десятки синьо-жовтих прапорів. Поряд з українцями зі своїми прапорами йшли представники інших поневолених народів – фіни, поляки, естонці, литовці тощо.

Транспаранти з закликами про автономію України на маніфестації в петрограді 12 березня 1917 року.

За тиждень Центральна Рада влаштувала в Києві урочистий прохід. 100 тис. людей прийшли на Софійську площу, де відбулося народне віче. Присутні вирішили вимагати від Тимчасового уряду широкої автономії.

Народне віче на Софійській площі в Києві в березні 1917 року.

В петроград направили делегацію, яку озброїли купою документів, в тому числі посвідками з Академії наук. Вони доводили існування української нації і окреслювали кордони автономії за етнографічним принципом, тобто в межах територій, де українське населення переважало.

Етнографічна мапа України 1900 року, де означені території, заселені українцями – в тому числі Кубань і Дон.

Тимчасовий уряд не став занурюватися в документи і направив справу на розгляд експертів. Пізніше очільник української делегації Володимир Винниченко (громадській діяч, художник, драматург) згадуватиме цих експертів так: «… від однієї думки, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони так захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхрістались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму». Вони ще могли допустити існування України в межах Київщини, Волині, Поділля і частини Чернігівщини. Але не на півдні і сході. Як же Одеса з її портом і шляхом до Дарданелл, до Європи? Харківщіна? Херсонщина? Донбас? «Ні, це не українське, то руський край. […] Бідні професори навіть науці свої наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них зі своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданели, вугіль, залізо, сіль?»

Українці тижнями чекали на відповідь Тимчасового уряду і врешті повернулися до Києва. Там їх наздогнала відповідь, що Тимчасовий уряд не вважає Центральну Раду «виразницею правдивої волі українського народу» і їм слід дочекатися Установчих Зборів. Проте чекати вже ніхто не збирався. 10 червня 1917 року Центральна Рада видала свій І Універсал, яким проголосила автономію України і ввела добровільний податок на діяльність самої Ради, адже Тимчасовий Уряд не давав ні копійки на її утримання. Дуже швидко біля скарбниці виросла черга з людей, бажаючих віддати гроші.

Зачитування І Універсалу Центральної ради на Софійській площі, 1917 рік. Текст читає Микола Ковалевський (в білому костюмі), поруч з ним стоїть Михайло Грушевський.

Московитів занепокоїла рішучість Центральної Ради. Тимчасовий Уряд закликав «братів-українців» «не відриватися від загальної Батьківщини» і пообіцяв втілення програми культурного самовизначення. Але встановлення державного ладу все ж таки відкладав до Установчих Зборів. Центральна Рада погодилася зачекати, і 3 липня 1917 року видала ІІ Універсал, яким відмовилася від самочинного проголошення автономії. В той час українська інтелігенція ще вірила в революцію і її здобутки. Вірила, що після повалення самодержавства буде встановлено справедливий державний лад. Цю справедливість вони вбачали в автономії у складі російської держави. В ті дні про незалежність України ще не думали. Тривала Перша Світова війна, яка трощила економіку і життя людей. Після революції в центрі імперії йшла боротьба за владу, а на периферії – національно-визвольні рухи. Проголосити незалежність – значить розірвати зв’язки з іншими частинами імперії. Розрив економічних ланцюгів зруйнував би і без того ослаблену економіку, порушив забезпечення армії (а на фронті воювали мільйони українців) і спричинив хаос в Україні. Тому Центральна Рада утримувалася від радикальних рішень.

Владнавши «українське питання», Тимчасовий Уряд повернувся до загальноімперських проблем. Через війну в країні починався голод. Щоб заспокоїти цивільне населення росії «петроград просто вигрібав усе, що міг, з України й тим обмежувалася уся його продовольча політика». Криза поглиблювалася. Селянство, змучене війною і революцією, озлоблювалося і пиячило. На фронті поширювалося дезертирство, додому поверталися вимучені і розлючені солдати.

Фотографія жебраків. Початок ХХ століття.

Градус невдоволення у суспільстві стрімко зростав. І цю ситуацію змогли використати більшовики. На початку 1917 року їх підтримка серед населення була вкрай низькою. Наприклад, в травні місяці кількість більшовиків в Україні не перевищувала 1000 чоловік. Не контролювали вони і робітничі ради Донбасу. Більшість цих об’єднань перебували під впливом меншовиків і есерів – політичних партій, які виступали за націоналізацію землі. Це пояснюється тим, що у 1917 р. з майже 4 млн населення Донбасу 3,5 млн проживали в сільській місцевості і більшість робітників самі були вихідцями з селян. Тому населення симпатизувало силам, які обіцяли вирішити болюче земельне питання.

Але жорстка економічна криза, рішення Тимчасового Уряду продовжувати війну до переможного кінця, голод, розчарування у революції призвели до збільшення прихильників більшовиків. Останні не гребували будь якими засобами, які допомогли б залучити населення на їх бік. Щоб завоювати селянство, до гасла «Влада – радам!» додалося «Землю – селянам!». А для прибічників національно-визвольного руху Ленін придумав гасло утворення союзу республік. Ці заклики робили більшовиків все більш привабливим політичним рухом.

Більшовицькі гасла. Тоді цю політичну силу ніхто не сприймав серйозно. 1917 рік.

Окрім радикальної політичної програми, вони застосовували грубу силу для придушення будь яких інших рухів. Наприклад, в Бахмуті діяло кілька українських організацій, зокрема «Просвіта». Більшовики були в місті в меншості, але всіма силами зривали зібрання українських націоналістів, не давали довести їх до кінця. В Горлівсько-Щербинівському районі вони знищували газетну продукцію через те, що їхня преса була слабкою і непопулярною. І поряд з цим, в українських містах вони організовували збройні сили для майбутніх боїв – робітничі дружини, робітничу міліцію, червоно-гвардійські загони.

 Більшовицький червоний загін, початок ХХ ст.

Коли суспільство досягло точки кипіння, більшовики змогли використати і спрямувати цю лють. 25 жовтня 1917 року вони підняли заколот в петрограді і скинули Тимчасовий Уряд. В той же день утворили власний уряд – Раду народних комісарів (Раднарком) і проголосили встановлення радянської влади. 29 жовтня більшовики спробували підняти заколот у Києві і захопити владу, але повалити Центральну Раду не вдалося.

 Більшовики захоплюють Катерининській палац – літню імператорську резиденцію – в царському селі.

Рада бачила в більшовиках загрозу здобуткам революції і вирішила не чекати перетворення росії на федеративну республіку (такою московія мала стати після Установчих Зборів). 7 листопада 1917 року вийшов ІІІ Універсал, яким проголошувалося створення Української національної держави (УНР) у складі майбутньої федеративної росії. В цей час вже точилися бої між прихильниками УНР та більшовиками на Харківщині, у Сумах, Куп’янську, Вовчанську. В листопаді вони переросли у повномасштабну війну. Більшовики захопили Харків і проголосили встановлення радянської влади в Україні. Відтепер, виходило так, що росія не воює проти України (УНР), а захищає право радянського уряду на існування.

На початку 1918 року більшовики захопили Одесу, Миколаїв, Херсон, Катеринослав (Дніпро), Маріуполь, Крим. Цей наступ позбавив Центральну Раду ілюзії щодо можливості перетворення росії на демократичну федерацію. Вона наважилася на відчайдушний крок і 9 січня 1918 року проголосила незалежність УНР ІV Універсалом. Але вже було пізно.

Наступ червоної кавалерії.

Більшовики наступали на Київ. Щоб полегшити взяття столиці, їхні прибічники підняли збройне повстання на заводі «Арсенал». Бої точилися не на життя, а на смерть. Близько 1000 робітників 5 діб втримували завод, але більшовики взяли його штурмом. Захисники відступили підземними переходами, близько 200 чоловік потрапили в полон і були розстріляні.

Реконструкція бою за завод «Арсенал» у січні 1918 року.

В цей же час під Крутами радянське військо намагалися зупинити 300 необстріляних київських студентів і гімназістів-старшокласників. Більшість з них були безжально вбиті, полонених більшовики не брали. Ті, кому пощастило врятуватися, спромоглися розібрати залізничну колію і тим затримали радянські війська на кілька днів.

В 20х числах січня 1918 року більшовики підійшли до Києва. Перший штурм столиці провалився. Тоді очільник наступу підполковник Муравйов, людина честолюбна і хворобливо жорстока, наказав відкрити вогонь по місту з важких гармат. Ураганний вогонь тривав 5 діб. Люди ховалися у підвалах, по всьому Києву спалахували пожежі. Центральна Рада оголосила евакуацію і виїхала до Житомира. 26 січня радянські війська зайняли столицю «і влаштували різанину, якої Україна не бачила з часів монголів».

Зліва – пожежа в Києві, що здійнялася у січні 1918 року під час його штурму більшовиками. Справа – радянські війська, які захопили столицю.

З метою ліквідації української державності, більшовики знищили державний апарат УНР і ї грошову систему. Також поділили територію України на регіональні «республіки» – Донецько-Криворізьку, Одеську, Таврійську (Крим), а частина українських земель увійшла до складу Донської республіки. Цей поділ мав символічне значення – ніякої України не існує, є тільки окремі територіальні об’єднання.

Поки росія шматувала країну, Центральна Рада шукала союзників у боротьбі з більшовиками. В січні 1918 року вона заключила мирний договір з Німеччиною та її союзниками (країнами Троїстого союзу, які розв’язали Першу Світову війну). За домовленостями Центральна Рада отримувала військову допомогу в обмін на постачання хліба. Коли наступ німецьких військ розпочався, Ленін терміново зателеграфував в Київ з наказом евакуювати хліб та метал. Більшовики відступають, «евакуюючи» матеріальні цінності. І в березні-квітні повністю залишають країну.

«Евакуація» матеріальних цінностей – національне хоббі москалів.

7 березня 1918 року Центральна Рада повертається в Київ і робить спробу продовжити державотворчий процес та провести необхідні реформи. В обіг введено національну валюту – гривню, запроваджено державний герб – тризуб і скасовано право приватної власності на землю. Останній пункт викликав хвилю обурення в суспільства. Поміщики були проти приватизації, а безземельні та малоземельні селяни лишилися незадоволені тим, що у землевласників, які мали менше 50 десятин, землю не відбирали. Селяни вимагали «справедливого» поділу всієї землі. Це загрожувало зірвати весняну посівну кампанію і залишити Німеччину без обіцяного хліба. Німецьке командування вирішило, що Центральна Рада їм заважає. І в квітні 1918 року, за підтримки німецького командування, відбувається переворот. На чолі держави стає гетьман Павло Скоропадський. Він повертає землю поміщикам, забороняє страйки та відновлює 12-ти годинний робочій день на підприємствах (з кінця 1917 року робітники самовільно запроваджували 8-ми годинні зміни).

Гетьман Павло Петрович Скоропадський, 1918 рік.

Через те в суспільстві зростає невдоволення. Починають діяти партизанські загони, які мали на меті повалення гетьманського режиму. Для координації їх діяльності утворюється Директорія на чолі з Володимиром Винниченком. Тим самим Винниченком, який їздив просити автономії для України перед І Універсалом.

В листопаді 1918 року Німеччина програє Першу Світову війну і підписує акт про капітуляцію. Її війська залишають територію України. Гетьман Скоропадський зрікається влади і тікає з країни. А Директорія бере в свої руки повноту влади в Україні. Весь цей час радянська росія пильно стежила за перебігом подій в Україні. Курс більшовиків на світову пролетарську революцію не заважав їх прагненню «зібрати» втрачені під час світової та громадянської воєн територій колишньої імперії. В день підписання Німеччиною капітуляції росія висловила «повну підтримку в боротьбі за встановлення в українських землях соціалістичної влади робітників і селян» і видала директиву у 10-денний термін підготуватися до походу на Україну. Більшовики починають стягувати війська на кордон з Україною. Основна ударна група зосередилася в районі Курська.

28 листопада 1918 року в м.Суджі (російське місто на кордоні з Україною) росіянами утворено маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який оголосив про відновлення влади рад в Україні.

Фотографія складу Тимчасово робітничо-селянського уряду України, 1918 рік.

Того ж дня радянські війська почали свій наступ. Як і рік тому вони заходили з півночі – на Сумщину і Чернігівщину. 3 січня взято Харків, згодом Ізюм і Чугуїв. Директорія направляла в москву телеграми з питаннями, чому російське військо без оголошення війни вторглося в Україну і отримувала відповідь, що «російських військ в Україні немає, а воєнні сутички на українській території відбуваються між військами Директорії і радянського уряду України». 5 лютого 1919 року більшовики захопили Київ і Україна на 74 роки опинилася в окупації.

Весь цей час радянська влада докладала чимало зусиль, щоб знищити свідомість поневолених народів і зламати супротив. Спочатку був червоний терор. По всій країні діяли Надзвичайні комісії, які мали необмежені повноваження – катували і вбивали людей за будь-яким надуманим приводом. В будівлі, яку займала Харківська надзвичайна комісія, пізніше знаходили десятки, так званих, «рукавичок» – шкіру, яку знімали з рук, іноді разом з нігтями. Потім був голод, репресії, депортації, карна медицина, знищення української інтелігенції тощо. Але головний здобуток українців – їх перетворення на націю на початку ХХ ст. – знищити не вдалося.

Будівля Харківської надзвичайної комісії.

Формування національної самосвідомості – процес складний і довготривалий. Якщо говорити коротко, спочатку утворюється «плем’я» – люди об’єднані родовими зв’язками, мовою, вірою та звичаями. Під постійним тиском загарбників воно або розпорошується, або утворюється сильніше об’єднання. Воно, у горнилі воєн, набуває специфічних ментальних і культурних рис. Так з’являються «народи» – спільності людей, які проживають на певній території, мають власну мову і культуру та усвідомлюють свою відмінність від інших. З кінця ХІХ ст. починається процес формування націй, тобто перетворення народів на спільність людей, які здатні до самоорганізації і мають національну ідею. Якщо раніше правителі вирішували долю держави, обирали її внутрішню та зовнішню політику, а народ сприймав це, як належне. То з ХІХ ст. саме люди починають обирати, як вони хочуть жити і кого бачити очільником країни, вони стають носіями і виразниками національної ідеї. Через те в радянську добу слово «націоналіст» (учасник національно-визвольного руху, прихильник національної ідеї) перетворилося на лайку. Адже для імперій існування національної самосвідомості у поневолених народів означає неминучу загибель.

Але ніякі радянські табори і тортури не змогли позбавити українців спадку, який сформувався і розквіт за часів УНР. Через усвідомлення своєї відмінності від московитів і бажання мати власну державу – в 1991 році 90,32% населення проголосували за незалежність України. З роками в країні все більше викристалізовувались національна ідея і громадянське суспільство. Їх першим яскравим проявом стала революція 2004 року. Коли, незгодні з результатами голосування на президентських виборах, люди вийшли на вулиці і змінили перебіг історії.

«Помаранчева революція», Київ 2004 рік.

Це злякало москву. Існування поряд суспільства, яке знає чого хоче і готове добиватися бажаного, могло загрожувати диктаторському режиму московії та її гегемонії на пострадянському просторі. Говорять, вже тоді почалася підготовка до майбутнього вторгнення в Україну. В 2014 році українці вийшли на вулиці проти спроби керівництва країни змінити зовнішньополітичний курс держави. Вони нагадали, що саме народ обирає владу, а вона реалізовує його інтереси. І якщо цим інтересам зрадити, українці не змовчать і не терпітимуть.

«Революція гідності», де українці кров’ю виборювали своє європейське майбутнє, Київ 2014 рік.

Мабуть цей прояв свідомості дратував кремлівське керівництво і воно вирішило «покарати» Україну. В березні 2014 року без оголошення війни росія ввела війська в Крим. Вони захопили стратегічні об’єкти півострова і «приєднали» до російської федерації. На сході країни розгортався сценарій, який дуже нагадував події 1917-1918 років. В Донецьку і Луганську утворено маріонеткові «уряди», які протиставлялися державній владі. Як і в 1919 році російські війська сунули на Україну, але запевняли, що «іх там нєт», і що це Київ воює з Донбасом.

Але початок ХХІ ст. якісно відрізняється від початку ХХ ст. Українська нація вже зміцніла і розправила крила. Росіяни не змогли зрозуміти тоді, і не розуміють це зараз у 2022 році, що Україна – це не просто земля, прапор чи гімн. Це ідея державного ладу, який має панувати в країні. Це спільні цінності. Це бачення спільного майбутнього мільйонами людей і готовність його захищати. Це і є та сама національна ідея, що перетворила народ в націю. Україна – це кожен із нас. Можна захопити шмат нашої землі і розтрощити будинки, можна знищити українські книжки і культурні пам’ятники на окупованих територіях, але неможливо знищити Україну. Бо Україна – це кожен із нас. Кожен, хто ризикує життям на фронті, хто не спить ночами, щоб відновити життєво важливу інфраструктуру, хто лікує поранених, хто евакуює людей з лінії фронту, хто волонтерить і донатить. І все це заради вільної України. Щоб її знищити, треба знищити всіх нас. Але, як доводить історія – це неможливо.

Український прапор у звільненому Херсоні. 11 листопада 2022 року. І одного дня такі прапори з’являться в кожному українському місті.

Спеціаліст Державного архіву Донецької області                                                       Олена БУЦЕНКО