Жіночій слід у науці з’явився достатньо пізно, наприкінці 19 – початку 20 століть. Це «втручання» у чоловічу царину стало можливим тільки завдяки фемінізму – боротьбі жінок за свої права.
До цього часу, століттями, жінки вважалися неповноцінними створіннями не здатними мислити на рівні з чоловіками. У російській імперії, до якої входила лівобережна частина України, на законодавчому рівні визначалося, що жінка мала підкорюватися своєму чоловікові і без його згоди не могла влаштуватися на роботу чи розпоряджатися майном, навіть власною зарплатнею. У Австро-Угорщині, яка контролювала Правобережну Україну, вважалося, що розумові здібності жінок дорівнюють дитячим, тому їх визначали недієздатними, як дітей чи психічно хворих.
Таке ставлення спонукало жінок все гучніше вимагати права голосу, права на навчання, права розпоряджатися власним життям. Для цього влаштовувалися демонстрації, голодування, підпали будівель тощо. В Україні жінки також намагалися достукатися до влади, менш радикальними методами, але наполегливо. У 1860 році киянки звернулися з петицією до ради професорів Університету Святого Володимира з проханням надати їм право відвідувати лекції. І отримали схвальну відповідь. Усі факультети висловилися за допущення жінок до освіти.
Наступного року аналогічне звернення було направлено до Харківського університету і також отримало підтримку. Кількість жінок в університетських авдиторіях невпинно зростала. Але у 1863 році царський уряд заборонив цю ініціативу. Він зайняв бік російських університетів, які висловилися проти навчання жінок наукам. Це викликало хвилю міграції за кордон. Жінки, які мали змогу оплатити навчання, виїжджали до Європи і вступали до вишів Німеччини, Швейцарії, Франції тощо.
В Україні шлях до освіти їм було відкрито тільки після лютневої революції 1905 року. Тоді у Києві, Харкові, Одесі запрацювали Віщи жіночі курси при університетах, які подарували Україні видатних науковиць.
Однією з перших серед жінок науковий ступінь здобула Марія Васюхнова. У 1909 році вона отримала диплом доктора філософії з хімії (тогочасний аналог ступеня кандидата наук) у Берлінському університеті. Після повернулася до Києва, де працювала позаштатним викладачем в Університеті Святого Володимира. Вона зробила внесок у становлення хімії, як навчальної дисципліни. У той час російська імперія не мала власних підручників з хімії. А окремі факти з цієї науки подавалися на курсах фізики, мінералогії, природознавства. Васюхнова була серед тих, хто об’єднав розрізнені відомості у структурований курс і відкрив шлях для майбутніх дослідників в області хімії.
У 1916 році викладацький склад Університету Святого Володимира збагатився на ще одну науковицю – видатну історикиню Наталію Полонську-Василенко. Вона народилася у Харкові у дворянській родині. Закінчила історико-філологічне відділення Київських вищих жіночих курсів. Займалася дослідженням історії України, зокрема заселенням півдня країни та історією Запорізької Січі. Вона просувала ідею безперервного розвитку Української держави, окремо від російської імперії. Доводила різне походження України і московії, висвітлювала колонізацію росіянами українських земель та їхнє привласнення історії Русі.
Українська революція 1917-1921 рр. викликала зацікавленість не тільки до минулого України, а й до буття українців. Свій внесок у вивчення побуту і життя українського народу зробила Леоніла (Ніна) Заглада. Вона народилася у Києві, там же вступила на курс права у Київському університеті. Але закинула юриспруденцію заради етнографії – науки, яка вивчає етнічні особливості народів, їх культуру та побут. Була членом Етнографічної комісії Всеукраїнської академії наук. Її наукова діяльність припала на радянську добу, етап колективізації. Тоді партія вимагала від етнографів прославляти колгоспне життя. У 1934 році Ніна Заглада вирушила на Чорнобильське Полісся, де мала показати сприятливий вплив колгоспів на суспільство. Але як науковець, вона не змогла проігнорувати наслідки Голодомору для українського села. Ніна описала побут людей, житло, промисли, якими вони займалися, знаряддя праці. Радянська система визнала її дослідження хибним. І 30 березня 1938 року Леонілу Загладу заарештували за обвинуваченнями у націоналізмі та участі у контрреволюційній організації. 28 квітня того ж року її розстріляли.
Сьогодні відомості, зібрані Леонілою в ході тієї експедиції, є безцінними, адже описані нею села припинили своє існування внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
Ще однією науковицею, яка постраждала від радянських репресій була Ганна Закревська – видатний геолог і палеонтолог, перша жінка доктор наук, професор. Вона закінчила Вищі жіночі курси у Києві. Була професором у Київському університеті і науковим співробітником Інституту геології Академії Наук. Вивчала геологію і корисні копaлини Полісся, займалася дослідженням родовищ нафти. Саме Закревська описала і склала єдиний у світі повний скелет гігантського степового мамонта, знайдений у 1922 році на Кіровоградщині. У 1938 році її заарештували за обвинуваченнями в участі націоналістичної організації, але через півроку допитів звільнили. У 1943 році вона емігрувала до Канади та припинила наукову діяльність.
Значний внесок жінки зробили і у розвиток української мови. Обидві науковиці, про яких хочеться згадати, не були українками за національністю, натомість мали українську душу. Олена Курило – єврейка, народилася у Білорусі. Про її життя мало відомо, тільки те, що сім’я переїхала до Києва. Тут Олена брала активну участь в українізації шкіл. Вона уклала популярний підручник української граматики для дітей, який хоч і не мав наукової системи, але «будив любов до своєї країни й мови». Брала участь у складанні словників наукової термінології – медичної, хімічної, фізичної тощо. Розробляла правила написання іншомовних слів. Збирала діалекти та фольклор України. Працювала в Українській Академії Наук, викладала у Київському Інституті народної освіти. У 1937 році її арештували, але чи звільнили з тюрми достеменно не відомо. З 30-х років наукових праць Олени Курило більше немає.
Ще одна просвітниця і мовознавиця – Софія Русова. Народилася у дворянській сім’ї на Чернігівщині. Її батьки – мати француженка і батько швед – нянькою для доньки обрали звичайну українську селянку. Через те Софія часто гралася з селянськими дітьми, спостерігала за важкою працею їхніх батьків. У 1871 році, коли їй було 15 років, Софія разом зі старшою сестрою відкрили перший у Києві україномовний дитячий садок. А ввечері у його приміщенні проводили зібрання та репетиції україномовних п’єс, ігноруючи заборону використання української мови у російській імперії. За проукраїнську діяльність її 5 разів заарештовували у 1880-1905 роках. Після революції 1905 року український рух спалахнув з новою силою. Того ж року Русова приєдналася до комісії Академії наук, яка працювала над визнанням української мови. Вона розробила і читала курс лекцій з української літератури, займалася друком книжок. Її метою було створення школи, яка відповідала би потребам нації. Школи, де навчання було б українською мовою, де учні не тільки б вчили дисципліни, а й пізнавали країну, де живуть. Цим прагненням не судилося справдитися. Більшовики згорнули усі національні проєкти, розпочали тотальну русифікацію і переслідування інтелігенції. Олена Русова була змушена емігрувати до Чехословаччини.
Окрім гуманітарних наук і просвітницької діяльності жінок дуже приваблювали точні науки, царина – де століттями панували виключно чоловіки. У 20 столітті панянки впевнено почали прокладати свій шлях у фізиці, математиці, медицині.
Серед перших жінок, хто отримав диплом лікаря, була Валентина Радзимовська. Вона закінчила Київські вищі жіночі курси за напрямом медицини у 1912 році. Там її помітив декан медичного факультету Київського університету і запросив до співпраці. Валентина стала його асистенткою, правою рукою. Разом вони поринули у дослідження. Радзимовська вивчала вплив соціальних потрясінь на дітей. А її біохімічні дослідження використовують у лабораторіях по всьому світі під час дослідів ракових і стовбурових клітин, вивчення вірусів і вакцин, вирощування ембріонів після штучного запліднення тощо.
За визначні досягнення Валентину у 1927 році запросили до Німеччині, де вона рік працювала у лабораторії. А от у радянському союзі її працю не оцінили. Після повернення Радзимовської на Батьківщину її обвинуватили у шпигунстві і кинули до в’язниці. Лише за допомогою відомих науковців її вдалося звільнити, але шлях у науку відтепер був для неї закритий. І у 1943 році Валентина Радзимовська виїхала за кордон.
Такими методами у першій половині 20 століття радянська влада старанно позбувалася старої інтелігенції та ростила своїх вчених, які мали б відстоювати її ідеологію, вірити у радянське майбутнє. Але не судилося. Блискучий математик, доктор фізико-математичних наук, академік, членкиня Австралійського, Американського, Бельгійського, Едінбурзького, Лондонського математичних товариств Ніна Вірченко, хоча і народилася у срср, але всією душею любила Україну. Ще змалечку вона цікавилася математикою, вступила на механіко-математичний факультет Київського університету. Паралельно відвідувала гурток ракетотехніки та аеродинаміки, де була єдиною дівчиною у групі. Окрім навчання, займалася просвітництвом студентів – розповідала про історію України, боротьбу УПА. За ці розмови найближча подруга здала її НКВД. У 1948 році Ніна отримала 10 років таборів. Працювала на лісоповалі, у кам’яному кар’єрі, на будівництві Братської ГЕС. У 1954 році була амністована, як малолітня. Повернулася до навчання у Київському університеті. Захистила дисертацію. Є авторкою понад 350 наукових праць і 20 книг, деякі з них були перекладені іноземними мовами.
Окрім досліджень математичних закономірностей жінки зробили внесок і у вивчення підземних багатств. Марія Єльяшевич все життя присвятила гірничий справі. У 1930 році вона закінчила Донецький гірничий інститут. Захистила наукову роботу і отримала звання професора, доктора технічних наук. Окрім педагогічної діяльності зробила внесок у розвиток технології збагачення вугілля, процес який давав продукт вищої якості з меншою кількістю відходів.
Так, крок за кроком, жінки займали все більше місця у наукових колах. Сьогодні на них припадає 30% науковців з загальної кількості, в Україні цей показник сягає 46%, а у Донецькій області майже 55%. І ці показники ростуть, як і питомий внесок жінок у науку.
Наприклад, інженерка Світлана Завгородня, яка здобула освіту на факультеті літакобудування Харківського авіаційного інституту, працювала над розробкою новітнього літака Boeing 777Х. Саме її варіант полегшеної конструкції літака компанія схвалила і впровадила в усю лінійку літаків, завдяки чому лайнери стануть легшими та більш економічними.
Не менш видатних результатів досягла математикиня Марина В’язовська. Вона розв’язала задачу, над якою вчені працювали 400 років. За свій внесок у науку Марина отримала престижну математичну відзнаку – медаль Філдса і стала другою жінкою в історії, яка її здобула.
Серед найцитованіших науковців світу також є ім’я українки – Галини Клим, молодої докторки технічних наук. Вона досліджує наноматеріали та матеріали для оборонного обладнання, які використовуються у інформаційно-вимірювальних комплексах.
Можна впевнено стверджувати, що за 100 років українські жінки досягли видатних результатів на науковій арені. Багатьом з них доводилося відстоювати право займатися своєю справою, боротися з упередженнями та поєднувати сім’ю і науку. Але всупереч усім перешкодам жіночий голос у науці стає дедалі впливовішим.
Головний спеціаліст Державного
архіву Донецької області Олена Буценко
